Любов за ґратами

Олеся несе важкі тягарі у своєму серці, почуття провини та затяжний біль. Багато її товаришів, колег, братів і сестер - тих, з ким вона воювала, все ще у полоні. Я не хочу і не можу задавати їй питання, які можуть спричинити біль, тому я запрошую її керувати бесідою. "Олеся, про що найважливіше ти хотіла б поговорити?" Вона зупиняється на кілька секунд, потім зітхає і тихо сміється, наче хоче захистити свої емоції.

“Найважчий період для мене був, це коли я захищала Маріуполь. Важкою була не сама битва, але думка,  що якщо я загину там, то моє дитя, якому тоді було 3 роки, не матиме про мене жодних спогадів." Тепер настає мій час зітхнути і відчути вагу кожного слова глибоко у своїй душі.

"Азовсталь була унікальним місцем. Люди, які раніше були незнайомцями, там стали справжньою родиною. Це було єдине місце, де я бачила і переживала біблійний сенс жертовності. Ми були об'єднані, воюючи разом. Я знала, що ми  стійки, ми зможемо стримати російські військові сили, сконцентровані на нас, заважаючи їм діяти в інших частинах України протягом цього часу. Там я жила кожен момент на повну, бо знала, що кожен момент може бути останнім. Я була оточена людьми, готовими жертвувати, без сліду страху чи жалю. Говорили про нас, тих, хто там воював, що ми люди зі сталі. І справді, наш командир, наші лідери, були зі сталі."

86 днів. 2,064 години. 123,840 хвилин. 7,430,400 пульсацій серця. І кожна з них могла бути останньою. Оточені смертю, ненавистю тих, що ззовні. Захищені любов'ю і жертвою тих, хто поруч з ними. Таким був "Азовсталь" для Олесі.

"86 днів ми були оточені з усіх боків ворогами. І якби ми не отримали наказу від керівництва армії України капітулювати, ми б воювали там до останньої кулі, до останньої людини." Я намагаюся стримати свої сльози, і з великим зусиллям мені це вдається.

"Не важко померти. Важко жити порожнім життям." Тиша. Олеся більше нічого не говорить, і я не можу порушити цю тишу. Потім вона знову починає розповідати. "Тому я боюся і хвилююся, знаючи, що деякі з цих сталевих людей все ще є у полоні. Зараз, коли ми розмовляємо, приблизно 700 бійців перебувають у полоні на території, окупованій росіянами. Їх продовжують катувати.” Знову ми мовчимо, всі троє з нас: Олеся, Інна, перекладач, і я. Потім я боязко намагаюся перевести розмову на тему часу, проведеного в Азовсталі, часу, про який вона говорила з глибиною та практично зі святістю.

З Азовсталі вийшло приблизно 2 500 бійців після того, як їм було наказано здатися, і, ймовірно, стільки ж втратили життя під час боїв, які тривали 86 днів. "Олеся, що для тебе означав Азовсталь? Рай чи пекло?" "Це було десь посередині. Своєрідне чистилище. Найважче було їсти щось разом з кимось, а через годину ця людина більше не жила." Голос Олесі коливається, слова одночасно хочуть і дійти до нас і залишитися десь всередині. У безпеці.

"Чи хтось вразив  тебе особливо у той період?"

"Кожен навколо мене мав у собі щось героїчне. Тому що кожен робив щось, менше чи більше, щоб допомогти іншим. Але я хочу розповісти тобі про мого командира, який загинув під час ракетного удару в Оленівці, де ми були у полоні. 52 в'язні були вбиті миттєво, і приблизно 150 отримали поранення. Тоді загинув мій командир, мій друг, Сергій Павліченко. Чому для мене важливо зберігати його пам'ять? Тому що якби не він, я б не стояла сьогодні тут, поруч з тобою; ось як виглядає справжній лідер. Він захищав нас, свою команду, як батько. Коли нам було наказано здаватися, я, яка знала, чого чекати в російських в'язницях, хотіла залишитися в Азовсталі. Протягом кількох годин Сергій допоміг мені змінити своє рішення, надав мені достатньо причин прийняти правильне рішення, яке означало, що я жива сьогодні. Тоді Сергію було 33 роки."

Олеся відчула справжню свободу 31 грудня 2022 року, коли її вивезли з російського полону в обміні полоненими. "Як полоненій, мені було важче, ніж в Азовсталі, де я знала, що можу бути вбита кожну секунду або наступного дня. У в'язниці я не знала, що вони з нами зроблять, що буде з нами пізніше. Кожен день ми стикалися з фізичними знущаннями, болем. Іноді я заздрила тим, кого вбили, бо вони не повинні були переживати те, через що я проходила в той момент, через ці звірства. Нас, як жінок, не били так жорстоко, як чоловіків, але так, нас били."

"Розкажи мені про епізод твого визволення, коли ти повернулася додому."

"У мене немає слів, щоб описати ті миті. Це був мій новорічний подарунок, оскільки мене вивезли 31 грудня 2022 року. Я встигла відсвяткувати Новий рік на шляху до Києва й отримала кращій подарунок в усьому своєму житті "

Пізніше Олеся вийшла у відставку з армії і працює в підрозділі, який виступає за підтримку жінок, які є колишніми або нинішніми полоненими. Олеся говорить мені з посмішкою, що коли після тривалих переговорів звільняють жінок з полону, вона відчуває в цьому  частково і свою заслугу. Вона виступає за всіх в'язнів, не тільки за жінок. Вона добровільно працює і хотіла б подорожувати, більше бачити, знаходити нові ідеї, які можна було б привезти до своєї улюбленої країни. Побудувати особливу країну, де може зростати її дитина.

"Тут, в Клуж-Напока, в рамках проекту Faces of Courage, вперше в моєму житті я піклувалася про себе, про своє емоційне здоров'я. Це було ніби дар від Бога."

"Моя мета - розповісти цілому світу про моїх братів і сестер, які все ще в полоні. Я хочу, щоб світ дізнався про їхні історії і на скільки вони дивовижні. Це обов'язок тих, хто вільний, бути голосом для тих, хто все ще страждає."

Я обіймаю її міцно і довго. Мені б хотілося взяти хоча б маленьку частину її тягаря на себе. "Олеся, ти не винна в тому, що ти жива, ти не винна в тому, що ти вільна!"

"Ні, не важливо, як я себе почуваю. Це стосується їх, тих, кого утримують там. Коли останній полонений буде на свободі, тоді я буду по-справжньому вільною!”

«Азовсталь» була унікальним місцем – там люди, які раніше були чужими, стали справжньою родиною. Це було єдине місце, де я побачила і пережила біблійний сенс жертовності (...) Неважко померти. Важко жити порожнім життям».