Жертвоприношення

Вона сіла зліва від мене, а потім з самого початку вибачилася за мовний дефект, спричинений лого-неврозом. Це почалося у неї в 9 років, коли вона жила на далекій і холодній півночі, окупованій росіянами. Вона не знає, яка подія викликала цей розлад, і не має бажання копатися в пам'яті. Ми починаємо розмовляти. Вона ніжна і м'яка. Її очі перетворилися на світло, коли неочікувано вони наповнились сльозами. Лише за кілька днів до вторгнення російської армії в Україну вона втратила свого чоловіка. Біль, який вона відчуває зараз, говорить мені про любов, велику, неймовірну любов. Любов, яка не відмовилася від дорогих спогадів, але є достатньо міцною, щоб охоплювати багатьох інших.

Коли вони ще були щасливою сім'єю з її чоловіком-художником, Олена стала однією з найкращих бухгалтерок у Дніпрі, місті, де вони оселилися. Після смерті чоловіка, залишившись матір'ю двох хлопців із зростаючою кар'єрою, Олена приєдналася до волонтерських організацій у 2014 році, на самому початку війни в Україні. Вона супроводжувала команди розподілу допомоги на передовій від села Піски до Маріуполя, часто їй доводилося спати в траншеях під артилерійським обстрілом. Про себе Олена говорить мало, стримано посміхаючись. Вона розповідає мені про своїх синів і онуків, які надають їй душевних сил для майбутнього. Про перші дні після вторгнення, коли вони організували пункт збору та розподілу допомоги в штаб-квартирі компанії. Вона збирала гроші на спеціальне обладнання для захисників України. Все це відбувалося, коли її серце було наповнене болем від втрати чоловіка.

У березні 2022 було вбито велику кількість солдатів, яких вона знала 9 років. Цього разу вона також не дозволила собі розкоші сумувати, оскільки матеріали для фронту ставали все більше рідкісними. Разом з іншими волонтерами вони створили справжні мережі постачання, збираючи все необхідне з усієї Європи - спальні мішки, захисні каски, маски, одяг. Все це було відправлено до Львова, і звідти волонтери доставляли допомогу до Дніпра і всюди, де було потрібно. "На жаль, зараз держава не може, не має ресурсів, щоб надати нашим солдатам все, що їм потрібно. Тут ми, волонтери, втручаємося, тому що я вірю, що саме так ми можемо подякувати тим, хто захищає нас від загарбників.

Найбільше Олена боялася за своїх онуків. Від моменту, коли почалися повітряні тривоги, до того часу, коли вона знала, що вони у безпеці на заході України. З того часу, вона говорить мені з посмішкою, вона боялася лише тоді, коли приймала душ: не дай боже, вибухи застали б її без одягу. Вона сміється, і я ціную її гіркий гумор, який я відчула у кожної з її співвітчизниць.

Колеги Олени описують її як невтомну. Ті, хто воюють, вірять, що вона завжди за їхніми спинами, що вони завжди можуть покладатися на її допомогу. У неї немає жодних матеріальних або інших переваг - навіть медичного страхування, хоча вона вирушає в найгарячіші точки війни. Тим не менш, її не зупинити. "Вона є прикладом сили, мотивації та натхнення" - це слова військового, який написав про Олену.

Я не хочу турбувати її занадто особистими питаннями і дозволяю їй розповісти те, що вона вважає важливим про себе. Вона розповідає мені про свою рідну Якутію, де вона зростала до 16 років. Вона говорить про свою бабусю, якій вдалося втекти з табору під час Другої світової війни, і про свою матір, яку потім депортували на Схід Сибіру. Вона розповідає про невеличкі українські спільноти, які були їх сусідами, працьовитих людей, які обробляли землю і вирощували тварин стільки, скільки дозволяв клімат. Вона посміхається, а потім ми знову обговорюємо її любу Україну.

Час йде повільно, і я вже зрозуміла, що ця жінка несе ще більше краси у своєму серці, ніж на обличчі, затьмареному смутком останніх місяців.

Це Олена, хоробра, народжена на Сході Сибіру, яка занадто швидко усвідомила, що в житті треба йти вперед, боротися, незалежно від обставин. Її не зупинити. «Вона – приклад сили, мотивації та натхнення», – такими словами її описує побратим.