театр

Повномасштабне вторгнення застало її в Херсоні - розпочались інтенсивні бої, і до початку березня росіяни повністю захопили місто. Багатьом родинам вдалося втекти до того, як танки, сигнали повітряної тривоги та військові вже стали частиною щоденного життя. Незважаючи на серйозність ситуації, люди сподівались, що все закінчиться за кілька днів, і вони зможуть вийти з укриттів, щоб відновити свої життя. Проте страждання тривали, а страх утримував тих, хто залишився. Цивільні організувалися в "тихі" групи, надаючи допомогу там, де це було потрібно. Всі дії повинні були відбуватися з максимальною обережністю, оскільки росіяни полювали на активістів, намагаючись придушити будь-який опір населення. Вони обшукували будинки, арештовували тих, кого підозрювали в зв'язках з армією або поліцією, і піддавали їх жорстоким допитам.

"5 березня херсонці організували перший мирний протест з прапорами в центрі міста. Я також розмалювала плакат і написала на ньому 'Херсон - це Україна'. Це ми скандували, і я бачила шокованих російських солдат. Вони були переконані, що їх чекали, що вони прийшли, щоб нас звільнити, і ми приймемо їх з відкритими обіймами."

Пізніше солдати почали використовувати газ та зброю, щоб розганяти натовп. Протягом наступних днів перевірки та обшуки російських солдат фокусувалися на ідентифікації лідерів, які організували ті протести. Вночі 24 березня 2022 року кілька десятків озброєних російських солдат прибули до будинку її батька, вивели всіх у піжамах, обшукуючи будинок. Вони шукали докази того, що Олександр Андрійович, батько Олександри, був українським активістом, ініціатором українського руху.

"Вони перевіряли кожного з родини, телефони. Вони забрали всі гроші, які знайшли в будинку, і арештували мого тата, кажучи, що це займе всього кілька днів." Так як Андрійович був відомим активістом, митцем в міжнародному театральному світі, різні театральні асоціації виступили, намагаючись його звільнити, і його справа стала відомою і привернула увагу. Ніхто не розумів, чому представника українського культурного світу арештували росіяни. Таким чином, тиск багатьох голосів у кінцевому підсумку призвів до звільнення батька Олександри.

Постійні погрози проти всіх членів сім'ї змусили їх залишити рідний будинок. Проте кожен виїзд пов'язувався з величезним ризиком - оскільки можна було виїхати лише тоді, коли відкривались коридори для цивільного населення, і були ситуації, коли цілі сім'ї загинули в автомобілях, намагаючись покинути місто. Батьку Олександри разом з дружиною та молодшою сестрою вдалося покинути місто.

Олександра переконалася, що її дочка та син  - Маргарита та Георгій, залишили країну разом із колишнім чоловіком, тоді як вона залишилася, разом зі своїм коханим, щоб бути поруч з мамою, допомагати бабусі та решті родичів. Вони розпочали волонтерську діяльність: "У нас не було зеленого коридору, ми не отримували жодної допомоги від уряду, тому нам довелося організовувати все самостійно. Їжа, медикаменти - ми роздавали все якомога непомітно, оскільки росіяни полювали на такі волонтерські організації."

Історія Олександри тече так швидко, так інтенсивно, що я слухаю її, затамувавши подих. Здається, що вона розповідає сцени з фільму, але тонке тривожне тремтіння у її голосі та руки, які метушаться, ніби в тривалому, некерованому танці, є живими свідками недавніх травм.

Оскільки вони усвідомили, що їхні життя в небезпеці будь-де в тій області, вони розпочали довгу та ризиковану подорож через Крим, Росію, Європу, а потім назад на захід України. Після 5 місяців, проведених в окупованій зоні, Олександра змогла відвідати своїх дітей у Відні. Потім вона разом з коханим оселилися в Києві.

Історія продовжується, розфарбована як сльозами, так і фрагментами ясного неба. Батько Олександри повернувся в Херсон, щоб оживити художнє життя міста. Українці не хотіли відмовлятися від краси, тому гасло театру стало "Ми вдома". Малий колектив театру створив мистецький центр, ставлячи п'єси, які надали нового життя місту, так сильно постраждалому від трагедії війни. Цей простір також став домом для дітей, які можуть насолоджуватися безкоштовними уроками мистецтва та рукоділля, які надає Фонд KRYLA.
“Кожен українець повинен пам'ятати героїв і ціну, яку вони платять щодня... У нас є міста, що перебувають під окупацією... інші знищені, стерті з лиця землі. Ми не повинні мовчати. Нам потрібно бути об'єднаними!”

Прізвище Олександри перекладається як "Книга" (Carte) румунською мовою. Я не знаю, що принесуть наступні розділи її життя, але те, що вона написала досі, - це історії, повні любові, відваги та самовідданості.

“Кожен українець повинен пам'ятати героїв і ціну, яку вони платять щодня... У нас є міста, що перебувають під окупацією... інші знищені, стерті з лиця землі. Ми не повинні мовчати. Нам потрібно бути об'єднаними!“