Ядерний

4 березня стало шоком для всіх, було першим випадком в історії, коли ворожі сили захопили найбільший в Європі ядерний енергетичний об’єкт. А згодом перетворили його на військову базу, нехтуючи ядерною та радіаційною безпекою. Тоді ніхто не знав та не розумів що робити, як діяти далі. Думок про те щоб залишитися вдома та не їхати на роботу, не виникало. Ніхто не передбачав такого сценарію. Але вони впевнено знали, що треба продовжувати обслуговування та експлуатацію станції, інакше існує велика небезпека для всієї Європи.

Через два дні після того, як російські військові захопили станцію, робітникам дозволили повернутися на роботу. Керівництво станції прийняло рішення вивезти з об’єкта якомога більше людей, а також задля безпеки в подальшому обмежити кількість персоналу на території станції. «На станції були озброєні солдати всюди, і мене лякало постійно бачити їх поруч з нами. У місті все було зачинено, і мережа Інтернет була заблокована. Кожен з нас чекав когось, хто нас визволить». Алла ламає пальці, і її глибокий голос видає глибоку емоцію. Події минулого ще живі й потужні; вона бачить їх, переживає їх кожного разу, коли розповідає історію. Деякі колеги Алли вивезли свої сім'ї в безпечніші місця, а потім повернулися на роботу, усвідомлюючи, що вони не можуть бути відсутніми, не можуть поставити під загрозу правильне функціонування станції. День за днем здавалося, що все місто порожніє, люди втікають від страху перед окупантами. "Росіяни привезли важку зброю і використовували платформу станції для запуску ракет, які завдавали удари по території України.” 

Історія Алли, в певному сенсі, схожа на історію сотень тисяч українців. Однак кожна з них є унікальною. Кожна має своє власне вимірювання страждань. Відчаю та надії. Надія –це було єдине, що допомогло їм витримати в місті без електроенергії, з обмеженою кількістю їжі, зберігаючи воду та намагаючись вижити. "Ми жили в страху та терорі день за днем. Ввечері чекали, коли у росіян закінчаться боєприпаси, припиняться обстріли, щоб ми могли заснути. У будь-який момент автобус, в якому ти їхав, міг вибухнути, або тебе могло вбити на вулиці. Одного дня, йдучи на роботу, ракета пролетіла над моєю головою. Я кинулася на землю, щоб захистити себе." Їм довелося вибирати між тим, щоб продовжувати жити так, або взяти на себе ризик залишити місто. Спроба виїхати з міста включала в себе величезні ризики. Потрібні були схвалення від окупантів. Їхній перший запит було відхилено. Чоловікові Алли потрібна була медична допомога, яку не можливо було отримати в місті, тому вони настоювали на своїх запитах, стверджуючи, що вони повернуться після лікування. У листопаді 2022 року їм вдалося виїхати з міста, разом з іншими сім'ями, з невеликим конвоєм. Після успішного проходження зони окупації вони потрапили в "сіру зону", яка була не менш небезпечною. Відсутні були знаки, дороги були зруйновані, і якщо б вони обрали неправильний напрям, їм загрожувало вбивство чи росіянами, чи українською армією, яка могла помилково прийняти їх за загарбників.

"Коли ми побачили перед собою солдатів з українськими позначками, ми почали плакати. Тоді ми зрозуміли, що не повернемося." Алла розповідає мені, наскільки важливо, щоб місто і електростанція були визволені і відновлені для уникнення можливих трагедій. "Навіть якщо вони знищили наші будинки, якщо хоча б кілька стін залишилися, ми все відновимо.”

Її місто Енергодар було енергетичною столицею України, гарним містом, сповненим життя. 4 березня стало шоком, це був перший випадок в історії, коли ворожі війська зайняли атомну електростанцію... Треба було продовжувати обслуговувати та експлуатувати станцію, інакше існує величезна небезпека для всієї Європи.