Ангел в ночі

Очікувана допомога не надходила, а страждання навколо зростали щодня. Ольга переїхала до своєї матері та віддала свій власний будинок і квартиру сестри біженцям. "Я була дуже вражена людьми, ще з перших днів. Хоробрість і те, як українці допомагали один одному, були надзвичайними. Мій племінник і зять копали траншеї, деякі мої клієнти пішли добровольцями на захист країни, інші допомагали евакуювати цивільних з Харкова. Спільнота реагувала на ситуацію відповідально і солідарно, замість того, щоб піддатися паніці. Я відповідала на дзвінки з лікарень і виконувала там всі призначені завдання - від миття підлоги до подачі пораненим чаю або їхньої моральної підтримки. Особиста гігієна, необхідність стригти нігті або голитися - здається, звичайні справи, але неможливі для тих, хто опинився в важкому стані на шпитальному ліжку.” Часом Ольга сиділа поруч з пораненими, тримала їх за руку або ділилася з ними історіями. "Найважче було, коли до лікарні потрапляли підлітки та жінки, в яких були ампутовані ноги. Серце краялось, я відчувала повне безсилля та несправедливість. Перші шість місяців після повномасштабного вторгнення я навіть не могла плакати".

Я запитую, чи були красиві моменти серед страждань. Її обличчя розцвітає, й вона розповідає мені про Олександра - солдата, який потрапив до лікарні з важко пораненими обома руками та обличчям, посіченим уламками, в порізах та синцях. "Я годувала його щодня, бо він не мав можливості  робити це власноруч, і в нас було багато часу, щоб говорити. Він не міг спати через кошмари, тому я намагалася допомогти йому відволіктися від тих жахливих спогадів". Поступово їхня дружба взяла новий оберт, і його зусилля завоювати серце Ольги стали очевидними. Після виписки, коли в Олександра був період реабілітації, він продовжував дзвонити та писати їй, а через три місяці прийшов до лікарні з обручкою й попросив Олю вийти за нього заміж.

Вся атмосфера в кімнаті швидко змінюється. Є миті, коли ми забуваємо про війну. Але вона не відступає.

"Одного дня я побачила чоловіка - переселенця, який спав в автомобілі з трьома собаками. Я підійшла до нього, і він сказав, що його ніде не приймають через собак, яких він відмовляється залишати. Його любов до своїх улюбленців вразила мене, тому я подзвонила своїй матусі й отримала її згоду дати притулок собакам у нас. Пізніше в лікарню привезли вагітну жінку, на ім'я Віка, в дуже важкому стані. У її будинок влучила ракета. Її останнє бажання - порятунок її 6 дітей, і саме господар тих собак піклувався про тих дітей. Віка померла, знаючи, що її діти в безпеці.”

А потім Ольга перескакує на розповідь про долю "Павука". Це позивний пораненого військового, який довгий час був на межі життя і смерті. "Щоразу я поспішала до палати, щоб переконатися, що він живий. Забезпечувала догляд, турбувалася, щоб полегшити його страждання. Потім він поїхав лікуватися в Київ, через деякий час - в Європу, але я постійно підтримувала його, писала листи, телефонувала. Згодом він почав ділитися успіхами та радісними миттєвостями, ми стали друзями. Через рік, під час моєї короткочасної відпустки, ми зустрілися за кордоном і разом милувалися океаном.”

Втім, подорожі останніх місяців проходили не екзотичними місцями, а серед доль і душ, у яких Ольга залишила свій слід. "Моє серце з Андрієм, якому всього 38 років. Йому ампутували обидві ноги повністю. Він є прикладом моральної сили та натхнення для багатьох. Поки він був у лікарні, він складав плани, як допомогти іншим солдатам у його ситуації. Моя душа з командою наших дівчат-волонтерок, які попри все приходять до лікарні та підтримують хлопців. Моя віра - в Перемогу."

Життя Ольги після 24.02.22 - це історії страждань, любові та вірної дружби. Ця красива жінка впевнена, що добро врешті-решт переможе. Що жертви будуть винагороджені, а зло - справедливо покаране.

"Найважче було, коли до лікарні потрапляли підлітки та жінки, в яких були ампутовані ноги. Я почувалася безпорадною та з розбитим серцем. Перші 6 місяців після вторгнення я не могла плакати.”