Свобода

«Пам’ятаю один день, коли до нас прийшов цензор на перепис. Коли він дійшов до питання про національність, дідусь крикнув, щоб моя бабуня спитала, що писати в анкеті». Після смерті діда 6 років жила у Львові, потім повернулася до Дніпра і вийшла заміж за друга дитинства. У 2013 році у неї народився син Хліп.

«Очевидно, що тоді всі мої хвилювання та енергія були спрямовані на Хліпа. Але в 2014 році я зрозумів, що реальність змінюється, бо кількість загиблих на війні зростає. Моя дитина була маленькою, я цілий день доглядала за ним. І інформація про цю війну мене ще не надто вплинула, але кількість поранених, які надходять до госпіталів Дніпра, зростала, і, напевно, якби я жив у Києві, це було б були різними, але я був там, поруч, і я не міг ігнорувати те, що відбувається». Разом із групою жінок вони мобілізувалися, бажаючи допомогти бійцям, тому створили волонтерські товариства, які збирали та роздавали матеріальну допомогу.

Коли виникало питання з транспортуванням, вона садила сина в автокрісло, і вони разом їхали везти допомогу в зони конфлікту, хоча вона нещодавно отримала водійські права. "У Донецькій області у новосформованого підрозділу майже нічого не було. До мене звернулися лікарі, розповіли мені про той підрозділ, який мав охороняти територію. Коли я приїхав, побачив, які великі потреби він має. Цей підрозділ, вірніше, хто ще живий, той ще воює». Вона показує мені фотографії, які підкріплюють все, що вона говорить. Людей, які віддали своє життя заради інших, тих, чиї серця повільно горіли життя переплелося з життям тих, хто був в окопах, «Батальйон зростав, моя участь також. І я не просто допомагав їм, але й підтримав більше груп. Відстані, які я долав двічі на тиждень, були значними. Я підрахував, і до 2017 року я ніби кілька разів облетів Землю. Отже, я побачила світ!» - сміється Дарія.

«Зі створенням 43-ї частини я зустрів Льошу. Це було не кохання з першого погляду. Ні в якому разі!» Почала писатися нова історія, кульмінацією якої став феєрверк військової амуніції напередодні Нового року між 2014 і 2015 роками. Найромантичніший феєрверк, організований спеціально для неї, жінки, яка думала лише про інших. Відтоді вони почали новий шлях разом із безстрашним чоловіком, який знав, як цінувати її та змусити її почуватися коханою. «З того моменту ми були нерозлучні».

У 2016 році вона вже була задіяна на постійній основі, не тільки в оснащенні підрозділів, але і в бюрократичному аспекті, тому настав час, коли вона офіційно пішла в армію. Особливо думаючи про переваги, які міг би отримати її син, якщо з нею щось трапиться.

У листопаді 2020 року Дар'я та Льоша вирішили залишити військове життя та змінити свою історію. Вони насилу крок за кроком адаптувалися до нового життя, аж поки одного лютневого ранку 2022 року о 5 годині не подзвонили: «Алло! Почалась війна!» Тоді Льоша повернувся до своєї колишньої бригади, а Дарія почала працювати у верб-центрі, перевіривши онлайн-групи, куди відбувалися заклики волонтерів. «Тиждень пробув у мобілізаційному пункті, не повертаючись додому. Збирав і розносив допомогу, займався документами». Розповідь Дарії протікає спокійно до наступного вогняного моменту її життя. "Як не дивно, звістка про смерть чоловіка застала мене в ліжку 19 квітня 2022 року. Відкривши очі, я побачила над собою своїх друзів і зрозуміла, що минула ніч була не приснилася. І що Льоші справді більше немає Я отримав його тіло через кілька днів, я звільнився з армії і вирішив не повертатися додому, а приїхав до сина».

Хліп, її син, був у Бухаресті, тому що вони відправили його з групою родичів і друзів. "Я мало що пам'ятаю з того періоду. Я плакала три місяці. Навіть не знаю, як весь цей час пройшов". У вересні 2022 року вона відправила сина з подругою до Польщі, але потім була змушена повернути його в Україну. «Тоді я знову навчилася бути мамою, брати участь у його житті та діяльності». Я сиджу перед спокійною жінкою, яка говорить зі мною про любов і смерть. Про життя і війну. Про те, що вона пережила і продовжує жити. Про нестерпний біль втрати близьких і обов’язок захищати інших. У багатьох ситуаціях вона допомагала ідентифікувати тіла загиблих у бою, спираючись на свій досвід попередніх років.

Історія Дарії сумна, але вона відмовляється бути жертвою. Вона говорить тепло, її очі сповнені світла. Вона одна з тисяч жінок, які пережили агонію, але все ж вирішують уперто дивитися на світлу сторону речей.

З 20 жовтня 2023 року Дарія знову проходить службу в новій військовій частині. «Як кожен українець, я ніколи не хотів воювати; ми завжди хотіли миру. Я борюся, тому що я зобов'язаний захищати свою країну. Показовий патріотизм зводить мене з розуму. Війна – це не боротьба; війна про любов. Війна подарувала мені ту, яку я кохав... Це все про любов. Ми, українці, сповнені любові; ми любимо красу навколо нас, але нам потрібно боротися, щоб захистити її. Це такий парадокс!»

"Справжній патріотизм - це любов. Коли ми вирішили боротися за чуже життя і дім... це любов!"
Дарія посміхається, і я знаю, що світло в її очах продовжуватиме сяяти.