На самоті

Наступного дня, після того, як ми приїхали туди, ми зрозуміли, яку велику помилку зробили, але ми нічого не могли змінити. Були тяжкі бої в районі  Антонівського моста, який з'єднував Херсон з Кримом, і росіянам вдалося захопити цей міст." Вони розуміли, що зараз знаходяться якраз поруч із артеріями, через які росіяни транспортували свої війська та здійснювали логістику зброї. "З перших днів війни у нас не було електроенергії, газу, інтернету та сигналу телефону. Після кількох днів наступила страшна хвиля холоду, і в селі не було джерела опалення. Нам пощастило, що в будинку була дровʼяна піч, за допомогою якої ми могли обігрівати дві кімнати." Дні, проведені в тому селищі, де ховалися у холодному підвалі кожного разу, коли чули вибухи, були днями жаху. У маленького хлопчика була алергія на кілька видів їжі, і Тетяна не могла знайти, що йому дати. Коли бої посилювалися, 10-12 сусідів приходили переховуватися до них, тому що у сусідів не було підвалів. Діти самостійно виготовляли іграшки з усього, що знаходили в холодному та темному підвалі. "У нас не було електроенергії, і ми проводили більшість часу в темряві. Ми використовували ліхтарі телефонів по черзі, щоб мати джерело світла. Я втратила почуття часу - я не знала, який зараз день чи скільки днів ми вже тут. Незабаром після цього ми всі захворіли через холод та вологість в підвалі. У нас був лише один термометр на всіх. В якийсь момент я побачила, що у мого сина сильний жар. У нього було 39,8, але у нас не було жодних жарознижуючих для його лікування." На цьому етапі Тетяна каже мені, що вона втратила надію.

"Я не мала жодного уявлення про ситуацію в країні, тому що у нас не було доступу до інтернету. Я отримала кілька повідомлень від знайомих і дізналася, що деякі з тих, хто спробував виїхати, були вбиті. Тому ми не знали, що робити." До нас прийшов волонтер і розповів, що потрібно зробити, щоб безпечно виїхати. "Він сказав нам, що російські солдати на контрольних пунктах голодні, тому було б добре принести їм шоколад, сигарети та будь-яку іншу упаковану їжу, як хабар. Вони не приймали готову їжу через страх отруєння. Він сказав, що Антонівський міст використовується для військових конвоїв. Так що, якщо такий конвой був на мосту, і з іншого боку з'являлася цивільна машина, вони не чекали і стріляли в неї без попередження. Ми поклали білі простирадла на нашу машину, щоб сигналізувати, що ми цивільні, і ми вирішили виїхати. Бабуся вийшла назовні і молилася за нас. Здалося, що це прощання назавжди. Ми були першими з села, хто виїжджав, і ми не знали, чого чекати на дорозі. У машині я тримала свого сина в обіймах. Я його не посадила в спеціальне крісло, бо думала, що якщо щось трапиться, я швидко відкрию двері і побіжу з ним на руках. Я не могла дивитися у вікна. Вулиці, які я знала, зникли; я нічого не впізнавала. Та реальність була абсолютно іншою, ніж вона була раніше."

Тетяна розповідає мені про ті моменти, коли, помічаючи російські конвої, що наближалися з протилежного напрямку, вони виходили з машини та ховалися в ярах на полі. Потім вони потрапили на контрольний пункт, де їх детально перевіряли. Вони дісталися до Херсону і провели кілька днів вдома, але і саме місто не було безпечним. Пізніше, за два місяці, вони змінили прихистки 17 разів. "Після початку війни я подумала про те, чим ми насправді володіємо в цьому житті. І моя відповідь - це лише те, що я тримаю в руках прямо зараз. Все, що ти залишаєш, думаючи, що ти повернешся, вже не належить тобі. Для мене тим, чим я володіла, були дитина та валіза."

Коли вони вирішили рушити на захід України, особливо через проблеми зі здоров'ям сина, вони мали два варіанти: через Крим, що тепер належить Росії, або через Україну. Але чоловік відмовився в'їжджати на російську територію, тому вони вирушили до Миколаєва. У них не було багажу, оскільки історія, підготовлена для російських солдат, була такою, що вони просто їдуть за покупками для дитини, а потім повернуться. І вони не хотіли викликати підозри. Потім вона розповідає мені про молоду жінку, яку знала з дитинства - вона вирушила, не маючи інформації; вона, її батько і її син були вбиті в автомобілі. Тому так важливо було бути інформованим про те, що можна або не можна робити, які дороги слід уникати чи як реагувати на контрольних пунктах.

"У Миколаєві я не впізнавала нічого з того, що у місті було раніше. Руїни, вигорілі машини, катастрофа. Я була паралізована страхом після 8-годинної подорожі, під час якої у мене постійно був рефлекс блювання. Хіба що я не мала чим блювати, бо я не їла."

Пізніше Тетяна переїхала зі своїм молодшим сином в Німеччину, а чоловік залишився в Києві. Вона хоче повернутися в Україну, тому що її син скучає за своїм батьком: "Він сидить у ліжку ввечері і гладить мені щоку, шепочучи тихенько: 'Мама, мама.' Потім він обертається і гладить подушку, і я чую, як він каже: 'Тато, тато.' Моя історія - це історія звичайних людей в Україні, які працювали і мирно жили своїм життям..." Очі Тетяни наповнені сльозами.

«Мій син, лежачи вночі в ліжку, гладить мене по щоці і шепоче «мамо, мамо». Потім він обертається, гладить подушку, і я чую, як він каже ʼТато, татоʼ. Моя історія — це історія звичайних людей в України, які працювали і мирно жили своїм життям...»