Шлюб і смерть

говорить вона. Голос Олени спокійний і рівномірний. Якби я не розуміла те, що перекладач мені говорить, я б подумала, що жінка переді мною розповідає про хорошу книгу чи подію, в якій вона брала участь. Я намагаюсь читати між рядків і виявляю, що наша зустріч розкриває переді мною надзвичайну людину, яка віддала свій час, ресурси і, фактично, усе своє життя, щоб допомагати тим, хто оточує її. Не виставляючи це на показ.

"Я розробила систему, за якою центр для біженців існував самостійно; не було потреби в добровольцях. Ті, хто щось потребував, могли легко впоратися там. Це місце залишалося функціональним до 2018 року. У вересі  2014 року я вперше вирушила на фронт, у Маріуполь. Відтоді я там була більше 120 разів і добре знаю цей регіон. У 2016 році я купила мікроавтобус, щоб обслуговувати лінію фронту, і нам вдалося доставити медичне обладнання, військове спорядження та інші якісні речі, які солдатам дійсно були потрібні, допомагали рятувати їх життя.”

Олена розповідає про важливу точку, 2015 рік, коли деякі солдати їхали у відпустку та просили поради щодо організації весіль. Вона  усвідомила, що може відновити цю діяльність, пропонуючи їм безкоштовні весілля від А до Я. Починаючи від одягу для молодят, запрошень, фото-відео, квіткових композицій до їжі та тортів, - Олена та її команда піклувалися про все.

"Зараз великі весілля ми організовуємо в двох містах - у Запоріжжі та Хмельницькому, з усім необхідним , а також допомагаємо з організацією по всій Україні і лінії фронту. Ми зібрали команду добровольців, які надавали свої послуги безкоштовно - стилісти для волосся, візажисти, фахівці у галузі фото-відео. Жінки з району поспішали готувати торти для молодят, а сукні дарують наречені з усієї України і салони весільного вбрання.”

Олена описує мені безтурботне суспільство, але реальність загрожує йому в будь-який момент через війну. Вона практична людина, спрямована на пошук рішень для ситуацій, що виникають, і невдовзі помітила потреби на наступному етапі. Після весіль деякі наречені загинули на фронті, залишивши маленьких дітей та молодих вдів. Наступний проект - надавати їм матеріальну підтримку чи подарунки на День святого Миколая для дітей.

"До інвазії в 2022 році у нас було 250 користувачів цієї програми в Запорізькій області та 250 у Хмельницькому, а зараз у нас понад 2000 дітей віком до 17 років у двох регіонах. Це без врахування дітей віком понад 17 років або вдів, у яких немає дітей.” Олена пропонує дружинам солдатів дні невеличких задоволень, які радують будь-яку жінку, кажучи, що вони - тил бійців, і заслуговують на турботу та увагу теж.

"У цей момент 25% солдатів, чиї номери у мене в телефоні, вже немає в живих. Найбільше мене лякає звук, з яким майорять сотні прапорів на військових кладовищах. Це звучить, як помах ангельських крил, нагадуючи мені про загиблих друзів, на чиїх похорони я, мабуть, навіть не змогла бути присутньою..." Це перший раз, коли Олена зупиняється у своїй розповіді та дивиться в інший бік. Тінь падає на її обличчя. Але потім вона посміхається і продовжує. "Ця війна забрала багато життів, виявила справжні обличчя людей, але вона також дала мені дуже хороше - мого чоловіка. І вона подарувала мені щось непередбачувано цінне - час з моїм сином." Вона просто розповідає, що її чоловік воює. "Він є командиром підрозділу,  який змінює хід цієї війни. Своїми діями вони мінімізували втрати людських життів серед української армії , а в 14 році відіграли вирішальну роль у порятунку Маріуполя."  Сама ж невтомна та хоробра жінка переживала від думки, що вона не може евакуювати свою матір і сина з Запоріжжя. Після багатьох зусиль та нескінченних, на перший погляд, подорожей їй вдалося привезти їх до безпечного місця.

"Мій чоловік воював за захист міста Миколаїв, і він не телефонував мені занадто часто. Але коли він повертався з місій, він розповідав мені, що вони потрапляли в ситуації і місця, де можна вважати дивом, що вони вижили, бо вони були головною мішенню росіян. Коли він повернувся додому, я побачила, що він схуд на 17 кілограмів." Вона з сумом згадує про молодих солдат, які були вбиті. "У мене був хороший друг, молодий хлопець 27 років, який жартував, що він одружений на армії. В ньому я бачила майбутнє України. Коли його вбили у березні цього року (2023), мені здалося, що майбутнє моєї країни вмирає. Молодий і гарний солдат…"

Я намагаюся швидко змінити тему розмови, оскільки я б не хотіла бачити її поглинутою сумом: "У якому році ви одружилися?" - питаю я. "Офіційно ми не одружені. Першого разу, коли ми хотіли влаштувати весілля (після того, як він зробив мені пропозицію), Білорусь мобілізувала свої війська біля наших кордонів, тому його викликали туди. Другого разу - вибухнула епідемія CoVid. Третій раз - повномасштабна інвазія. Так що ми влаштуємо чудове весілля після перемоги. У мене вже є готова весільна сукня." Вона готується вийти з кімнати з посмішкою, розповідаючи, на скільки вона пишається своїм сином, який відмовився виїхати в Бельгію до свого батька, коли росіяни вторглися в Україну. "Він міг би залишити країну тоді, адже тоді йому було лише 17 з половиною років. ‘Я тебе не покину, і я не покину своєї країни’, - сказав він мені. Тепер він студент Хмельницького державного університету.”

Я кажу їй, що буду дуже рада, коли настане день її весілля, і вона виходить щаслива. Я щиро сподіваюся побачити її фотографії у весільній сукні якнайшвидше.

Дата весілля призначена на 24.04.2024. і я сподіваюсь що цього разу ніщо не стане на заваді їх щастю.

"У цей момент 25% солдатів, чиї номери у мене в телефоні, вже немає в живих. Найбільше мене лякає звук, з яким майорять сотні прапорів на військових кладовищах. Це звучить, як помах ангельських крил, нагадуючи мені про загиблих друзів, на чиїх похоронах я навіть не змогла бути присутньою..."