РОЗПОВІДЬ 5 - Savosta
«Я дізнався від Юлії, що саме невдоволення тримає нас у пастці минулого, а страх краде наше майбутнє. Сьогодення — це все, що у нас є, і ми морально зобов’язані проживати його так красиво, як тільки можемо, хвилину за миттю».
Не знала, чого чекати - Савоста була першим "Обличчям Сміливості", з яким я зіткнулася. Я прочитала її відповіді на кілька попередньо надісланих питань, але не сформувала в себе жодного ментального зображення, щоб пов'язати з інформацією. Я знала, що вона з Києва, мати і дружина. До фатального дня 24 лютого 2022 року вона працювала у фармацевтичній галузі.
У кімнаті на мене чекала стримана і прекрасна молода жінка. Пряма, але трохи сором'язлива, без зайвих слів чи жестів, вона провела мене через свою реальність останніх років. І потім, повільно, незважаючи на ті жахи, які вона розповідала, вона почала посміхатися мені. Можливо, вона реагувала на мою усмішку, яку я змушувала себе зображати, не даючи смутку стати між нами. Від Савости я дізналася, що невдоволення утримує нас у в'язниці минулого, а страх краде наше майбутнє. Сьогодення — це все, що у нас є, і ми морально зобов’язані проживати його якомога краще, мить за миттю.
Віддана і смілива, вона подорожувала в області України, які перебувають у вогні насильницьких конфліктів після російського вторгнення у лютому 2022 року, надаючи допомогу, але, що найважливіше, надію. Мати двох дочок віком шість і вісім років, Савоста відчула бажання в серці зробити більше. Коли світ, який вона побудувала і в якому вона жила, руйнувався, вона знайшла внутрішню силу волонтерити в благодійному фонді "Гуманіті Україна".
"Я пам'ятаю перші вибухи і перші постріли. Було жахливо. Я б не хотіла, щоб мої діти чи інші діти колись пережили щось подібне в майбутньому. Саме тому я зрозуміла, що повинна допомагати.”
Кожного тижня вона долає сотні кілометрів, доставляючи допомогу українським цивільним і військовослужбовцям - ліки, матеріальні блага, але, що найважливіше, серце, наповнене красою і добротою. Вона відкидає будь-який страх і сміливо вирушає на передову - туди, де відбуваються найжорстокіші бої - бо вона знає, що потрібна там. Не раз вона спала в окопах, виснажена. Потім вона починає знову, бо не хоче кидати свою місію.
Найважчими моментами для неї були ті, коли вона дісталася до Бучі та Бородянки, у складі перших груп, які прибули на місце після масових вбивств. Трупи на вулицях, руїни, вигорілі машини та зруйновані дороги були лише початком жаху. Поступово з укриттів почали виходити ті, хто вижив, травмовані. Поміж них були жінки і діти, які стали об'єктом насильства, чоловіки, які були жорстоко побиті , і багато інших, які втратили членів родини чи друзів. Замість того, щоб дозволити болю заволодіти собою, Савоста знайшла силу діяти, рухатися вперед. Для цих людей, які потребують її допомоги, для її дочок і для всіх дітей України, вона вирішила зробити все, що в її силах. До кінця.
Кожна людина, якій Савоста допомагає, стає для неї джерелом сили, силою, яка дає їй надію на краще майбутнє. З кожною дитиною, якій вона допомогла, і з кожною жінкою, яку вона підтримує, вона вірить, що добро врешті-решт переможе, що перемога наближається.
Ліза і Кіра, її дочки, в безпеці. Вона відвідує їх щотижня і намагається якісно проводити разом час. Вони гуляють, читають казки і дуже багато розмовляють, хоча б на кілька годин залишаючи позаду жахи війни. Потім її реальність повертається до сумної реальності українців - війни, в яку їх втягнули, якої вони не хотіли, але змушені тепер захищати свою країну. Проте Савоста обирає важкий шлях, сподіваючись, що добро переможе. Жодні бої чи страшні вісті не налякали її. Навіть коли вона дізналася, що двоє її колег, які також перевозили допомогу, загинули, вона не зупинилася. Вона сумувала за ними, але не зупинилася.
"До війни у кожного з нас була своя визначеність щодо щастя. Деякі бачили щастя у фінансовому успіху чи в значущих стосунках. Інші, щоб бути щасливими, мріяли про славу. Сьогодні для кожного українця щастя означає одне: перемога!"
Савоста є обличчям кожної жінки, кожної матері в Україні. Вона хоче бути голосом тих, кого ніхто не чує. Тих, хто страждає, тих, хто був вбитий без вини, просто тому, що вони хотіли захистити свої родини та домівки. Вона хоче, щоб Європа не забула, що вони, хоробрі українці, захищають не лише свою власну країну від загарбника, але й ідею свободи та суверенітету для кожного народу.
«Від Савости я дізналася, що невдоволення утримує нас у в'язниці минулого, а страх краде наше майбутнє. Сьогодення — це все, що у нас є, і ми морально зобов’язані проживати його якомога краще, мить за миттю.»