РОЗПОВІДЬ 8 - Чернецька Наталя
«...Молоді люди приїхали туди з глибокими фізичними ранами та глибокими душевними травмами (…) Любов і терпіння волонтерів були тим паливом, яке зруйнувало стіни мовчання та страждання. Я навіть не знаю, хто кому допомагав більше».
Наталія - це самобутня особистість, яку Ви не можете не помітити, з головою, вкритою татуюваннями, схожими на вуаль. Вона носить кульчики у вигляді герба України у вухах і, як тільки ми зустрічаємося, відзивається з похвалою про мою спідницю та чоботи. Очевидно, що наша розмова починається відразу, зосереджуючись на особистому стилі, одязі та татуюваннях.
"Будь ласка, розкажи мені історію про свої унікальні татуювання", - не можу утриматися від запитання. Вона посміхається мені, кажучи, що вона не зовсім впевнена, чи хоче розповідати про них, але вона вирішить це у процесі нашої розмови. Наталії 57 років, живе в Одесі й працює журналісткою та редакторкою. Її син Кирило почав татуюватися близько 14-15 років, і до 16 років його руки були повністю покриті. "У той час всі навколо вважали, що вони мають право втручатися, запитувати, чому я дозволила щось подібне своєму синові. Так що я хотіла зробити щось абсолютно божевільне, щоб ці люди могли спокійно сказати: ʼЯка мати, такий і син'". Наталія сміється, але я відчуваю, що за цим рішенням ховається щось набагато глибше. “Крім того, у мене є захворювання, яке призводить до значної втрати якості волосся, воно стало неслухняне. До того ж я не могла фарбувати волосся через медичний стан, ставала для себе огидною, а я перфекціоністка. То ж, мені довелося вибирати між перукою, постійним носінням хусток чи татуюванням. Думаю, очевидно, що я вибрала!"
"Ти обрала найкрутіший варіант", - весело кажу я їй, і її обличчя розцвітає. Вона набирається сміливості та продовжує розповідь про це рішення, різні реакції, які вона отримала від тих, хто її оточує. Потім наша розмова повертається до того болісного моменту її життя, окресленого вторгненням 24 лютого 2022 року.
"Коли почалися вибухи, я спала, і перша думка була: ага, почалася війна! Треба спробувати ще трішки поспати, адже не знаю, коли знову буде така можливість. Я взяла свою кішку в обійми й знову заснула. У медіакомпанії, де я працювала, нам повідомили, що ми будемо працювати в 8-годинних змінах, безперервно.” У той час Наталія працювала на приватному телеканалі в Одесі, відповідала за їхні соціальні мережі. Їй вдалося продовжити роботу до 2 квітня, потім телеканал закрився, роботи не стало. На той момент вона шукала можливості допомагати своїй країні, як волонтер, і вибрала лікарні, які були перевантажені роботою. "Ми дбали про постачання необхідних ліків, одягу, їжі та медичного обладнання для поранених. Ми спілкувалися з бійцями й брали у них інтерв'ю, які потім публікували в соціальних мережах. Це дозволяло нам збирати кошти. Потім мій стан здоров'я почав погіршуватися. Через зруйнування енергомереж взимку світла та тепла не було по кілька днів, температура у квартирі опускалася до 13 градусів, що було надзвичайно важко для моїх суглобів. Мені довелося покинути місто. Я зареєструвалася в Румунії 13 вересня 2022 року. З того часу я поверталася додому тричі, відчуваючи сильну тугу. У Бухаресті я прокидалася щоранку, і раніше, ніж відкривалися очі, починали текти сльози. Коли я поверталася додому в Одесу, я пішки бігла допомагати пораненим, навіть коли громадський транспорт припиняв свою роботу."
Досвід роботи з пораненими глибоко вразив її. Наталія каже, що вона відчувала провину кожного разу, коли залишала лікарню. Молоді люди, які потрапляли туди з серйозними фізичними ранами та глибокими емоційними травмами, западали їй у саме серце. Деякі з них лежали мовчки тижнями, обличчям до стіни, ніби не помічаючи або не реагуючи на все навколо. Любов і терпіння волонтерів та медперсоналу були ліками, які руйнували стіни мовчання і страждань. "Я навіть не знаю, хто кому більше допоміг", - каже мені Наталія, дивлячись у порожнечу. Вона розтирає руки з хворими суглобами й довгими пальцями в облямівці своєї сукні, поки її думки повертаються до її улюбленої Одеси. Вона багато чому навчилася від солдатів, лікарів і волонтерів. Вони всі були великою командою, і зв'язки між ними спліталися непомітно, але міцно день за днем. "Ми знаємо майже про кожного бійця, що пройшов через нашу лікарню - де вони зараз, як почуваються, чи воюють далі. Одна з дівчат постійно шиє спеціальний одяг для тих, хто втратив руку або ногу. Щосуботи увесь цей час до палат приходить дівчина-перукарка, яку хлопці чекають, бо вона робить їх усміхненими та красивими. Діти передають малюнки та сувеніри, й хлопці вішають це все біля свого ліжка. Кожен із нас намагався полегшити життя пораненим, виконувати невеличкі послуги, які приносили їм радість - ми дбали про одяг чи гігієну для них, відправляли повідомлення або пакунки їх рідним. З нагоди деяких свят ми готували особливі святкові страви зі смаколиками, схожими на ті, що готують вдома. Їм потрібна була та душевна їжа, яку можна було приготувати тільки вдома..."
Я відчуваю глибокі вагання у жінки переді мною. Скорботна, дуже безрадісна через хворобу, обтяжена почуттям марності через інвалідність, вона розгублено дивиться у майбутнє. Цікаво, як кожна з жінок, з якими я розмовляла, мала свої власні способи відчувати, виражати біль і жити попри все. Час нашої тривожної бесіди наближається до кінця, а ось нещодавно ми спокійно розмовляли про татуювання...
Їй не вистачає Одеси, солоних бризок хвиль з узбережжя Чорного моря. "В Україні ми розуміємо один одного без зайвих слів, інколи лише поглядами. Ми пройшли через однакові переживання, в нас схожі почуття та біль.” І в Румунії їй не вистачає тих рідних поглядів, які несуть в собі тягар, радості, запитання та відповіді, про які не потрібно говорити. Тут, в країні, якій вона безмежно вдячна за прихисток, їй важко розповідати про все те, про що вдома не треба пояснювати.
«...Молоді люди потряпляли туди з серйозними фізичними ранами і глибокими душевними травмами (...) Любов і терпіння волонтерів та медперсоналу були ліками, які руйнували стіни мовчання і страждань. Навіть не знаю, хто кому більше допоміг.»