Даруючи життя

Вторгнення російської армії застало її на чергуванні в лікарні у Волновасі.  Наступні дні були витрачені на повзання, часто через воронки, залишені артилерією, по дорозі з дому до лікарні і назад. Ірина взяла на себе обов'язок керування всією лікарнею. Вона прихистила понад 300 цивільних у підвалі медичного закладу. Разом з медсестрами та доглядальниками, які залишилися, їй довелося переселяти хворих у тяжкому стані, щоб забезпечити їм безпеку.

Ірина жила зі своїм сином, і вони щойно завершили ремонт своєї квартири, але тепер підвал став найціннішим місцем. Він став притулком для всіх сусідів.

Ірина посміхається, але я б хотіла  зрозуміти, що насправді у її серці. Жінка, яка бачила, як її дім руйнується. Людина, яка бачила смерть і страждання навколо. Мати, яка крім свого сина, стала відповідальною за ще 300 людей.

"Ми сиділи при світлі кількох свічок, і всі чекали, що я, Іра, лікар, буду дбати про всіх. Ми стали великою родиною. Я допомагала їм, звісно, з медичної точки зору, але всі хотіли розповісти мені свою історію. Я змушувала їх підніматися, робити рухи, виконувати вдихи-видихи, щоб вони не сиділи і не жаліли себе весь день."

Триста наляканих людей у холодному підвалі. Немає вентиляції, природного освітлення. Немає каналізації. Використовивали відра, які А. , син Ірини, бігав виносити, коли здавалося, що обстріли та вогонь стихають. Голос Ірини спокійний і теплий, описуючи мені дні кошмару. І все ж, мені все ще не вдається зрозуміти, що в її серці. Ні, це не жертовна покора. Це свого роду прийняття, згода з суворою реальністю. Це, як боротьба Якова з біблійним янголом, якому не дозволяли вийти, поки він не дав благословення. Це історія Ірини - з болючими пораненнями, але з великим благословенням, вирощеним серед руїн її колишнього життя.

Через кілька днів до них почали діставатися команди волонтерів  і люди, які найбільше того потребували, були евакуйовані. "Одного разу, коли жінку потрібно було евакуювати, волонтер увійшов в підвал з рукою, майже повністю розірваною на шматки.  Мені довелося ампутувати йому руку прямо там у підвалі, щоб зупинити кровотечу. Мій син мені допоміг, і ми врятували того волонтера. Усі в підвалі стояли разом, в мовчанні. Я щиро сподіваюся, що той чоловік живий..."

В наступні дні двір будинку став операційним пунктом української армії. Вибухи в області посилилися. Дізнавшись, що вона лікар, солдати надали їй медикаменти і попросили продовжити допомагати, включаючи поранених солдатів.  В один з днів через те що була пошкоджена газова труба нам довелося швидко шукати когось, хто відремонтує її. "Це був перший раз, коли я вийшла на вулицю і побачила зруйновані вулиці, зруйновані будівлі і трупи людей, яких я знала. Вони лежать скрізь..." Її голос не змінюється, коли вона розповідає це мені. Ірина дивиться кудись вдалину. Поза мною, поза війною, поза злом і смертю.

Племіннику Ірини вдалося організувати транспорт, щоб вивести її з міста через зелений коридор. "Не могла повірити, що я вирушаю, а понад 130 людей залишаться позаду. Я не могла дивитися їм в очі. Найбільш болісною частиною було відвідати свою квартиру останній раз, потім обійняти свого собаку і залишити його там, бо у нас не було місця. Ця собака була справжнім заспокійливим для всіх під час того періоду, проведеного в підвалі."

"В тій крихітній машині нас вже було шестеро..." У її очах стоять сльози і біль, але вона не перестає розповідати історію. "Ми втекли в автомобілі лише з нашими документами, одягом який був на нас і маленькою іконою."

Ірина говорить мені про майбутнє, про жінок, які будуть нести у своїх тілах наслідки перенесених травм дуже, дуже довго. Вона розповідає мені про рак шийки матки та рак грудей, який став бичом  покоління жінок, на яких вплинув страх і стрес.

Зараз, вже більше року, Ірина працює з організацією  "Лікарі без кордонів" в найбільш постраждалих через війну районах сходу України. Вона розповідає про трагічні випадки, про місця і історії, перетворені тепер на руїни, і її голос пливе гладко. "Після того, як я пішла з мобільним загоном на перше завдання, це був перший раз в моєму житті, коли мені знадобилася допомога психолога."

"Ти мені сказала на початку, що у тебе немає героїчної історії, Ірино. Але я б поставила пам'ятник  тобі ",- шепочу, дивлячись на неї з захопленням.

Вона усміхається соромʼязливо. "Я просто роблю те, що маю робити. Поки у мене є сила, я буду це робити."