Дівчина з красивим татуюванням

Анека сказала мені, що війна не обов'язково змінює людей, вона лише підсилює те, якими вони вже були. Тому вона швидко навчилась у нових умовах не вірити в стереотипи, а самостійно з’ясовувати, якою є кожна людина. Вона прагнула зрозуміти точно, що відбувається і які найбільш реальні сценарії для майбутнього. Припущення лунали звідусюди, що це не триватиме довго, що ця війна закінчиться за кілька днів чи тижнів. "Тоді я пішла і поговорила з військовими. Вони мені з самого початку сказали, що буде тривала війна, оскільки у росіян багато мобілізованих людей і багато боєприпасів." Вона зрозуміла, що чекати немає сенсу, що немає на що чекати, тому вона взяла ініціативу у свої руки. Спочатку ділилася в соціальних мережах тим, що вона переживала, тим, що насправді відбувалося навколо неї. "Я зосередилася на тій галузі, де я знала, що можу найбільше допомогти - автомобілі та дрони. З пожертв купували дрони і почали шукати автомобілі." Спеціалізація Анеки в галузі гідравліки та великої техніки виявилася дуже корисною на передовій. Використовуючи лише приватні кошти, команда, до якої входить Анека, купувала, доставляла та відновлювала необхідне обладнання.

Потім вона розповідає мені про відчайдушний пошук рішень для солдатів, які замерзали в холодних траншеях. Про те, як важливо було для них отримувати тепло, не розпалюючи вогню та не видаючи себе. Подруга з Польщі дістала термоустілки, які використовують альпіністи у чоботях, щоб грітися протягом 8-10 годин, і це стало рятівним рішенням. У неї є близькі друзі на передовій, і, коли вона розповідає про них, я відчуваю десь позаду спогадів сльозу, яку вона намагається стримати. "Вони для мене як брати. Навіть моя мати, коли хоче знати, як справи, запитує мене 'як справи у твоїх братів', навіть якщо у нас дві сестри в сім'ї. Іноді я їх відвідую в лікарнях..."

Я питаю її про страх, чи вона його відчула і чи вона відчуває його час від часу. "Спочатку я питала про наші шанси в разі ракетного нападу. Нам сказали, що маємо близько 10 хвилин, щоб сховатися після того, як почнуть лунати сигнали тривоги. Потім ми дізналися про ракети "Іскандер". Їх не можна виявити. Сигнали тривоги спрацьовують лише після того, як "Іскандер" вдарить. Який сенс боятися? Це просто безглуздо! Насправді, ми б навіть не встигли злякатися, ми вже  були б мертві."

Вона ніколи не розглядала можливість залишити Україну, виконуючи всю координаційну роботу з постачання та доставки ззовні. Вона хоче бути якнайближче до них, до своїх братів, які борються на передовій. Анека посміхається мені з простотою та скромністю. Час став її другом, оскільки від нього залежить багато життів. Так що вона міцно схопила його і утримує, як гриву норовливого коня, не дозволяючи йому бігти без неї. Вона завжди грає проти годинникової стрілки, приймаючи рішення та діючи. Вона ніколи не йде на компроміс щодо якості роботи та послуг, знаючи, що на кону життя - сотні і тисячі життів. "Іноді я дипломатична, іноді використовую міцні слова. Це побічний ефект життя серед бойових солдатів. Зі мною вони ведуть себе з абсолютно смішною делікатністю. Вони називають мене 'зайчик' або 'білочка' і ставляться до мене з усією любов'ю та ніжністю, яку, в бою, їм доводиться пригнічувати, стримувати." Анека красиво сміється, і відчувається, наче вся кімната освітлюється.

Я питаю її про найважчі періоди, які вона пережила. "Коли я не могла знайти свого найкращого друга протягом п'яти днів. Я знала, що для нього нормально зникати на два-три дні, коли вони на завданні або коли мережа Starlink не працює. Цього разу я не розуміла, що відбувається. Мені вдалося знайти його родичів і дізнатися, що він поранений, але живий, в лікарні." Голос Анеки сумний і наповнений болем. Він глибокий, сповнений сліз і тягарів, яких ми не можемо собі уявити.

"Анеко, чи траплялися чудові речі в твоєму житті за весь цей час, серед усього цього страждання?" Знову вона посміхається мені з теплотою, і тінь, яка впала на її обличчя, поступово зникає. "Звісно! Люди. Люди - це найкрасивіше, що мені трапилося. У війні немає місця фальші. Життя настільки інтенсивне, коротке і реальне, що все фальшиве зникає. Я відчувала так багато любові від людей, які хотіли допомогти, від бійців. Кожного разу, коли я привожу автомобілі до певних підрозділів, ми обіймаємо один одного. Коли я Їду від них, я знову їх обіймаю. І найважче для мене - випускати їх з обіймів.  Я фізично не можу відпустити руки. Потім вони починають жартувати, щоб полегшити ті миті: 'Анеко, закінчуй, ми ускладнюємо ситуацію!' Я починаю сміятися, і вдається продовжити."

Кожен жест, кожна доставка чи автомобіль, який Анека привозить солдатам, наповнені любов'ю. З невеликими проявами любові, щоб сказати отримувачам, що їх люблять і цінують. Що їхні зусилля оцінені. "Я прибираю всередині кожної машини, кладу освіжувачі повітря та прикріплюю талісманний брелок до кожного набору ключів. Я могла б сказати, що любов, яку я їм надаю, захищає їх, оскільки із 17 автомобілів, які я доставила до цього часу, 15 все ще функціонують."

"Фронт - це не тільки про солдатів, які борються. Фронт - це кожен з нас, ті, хто діє поза передовою, ті, хто допомагає на скільки може. Я знаю, що, якщо я перестану допомагати, я стану тією, кому потрібно допомагати. І мені цього не хочеться.”

«Люди — це найпрекрасніше, що коли-небудь траплялося зі мною. На війні (...) життя таке інтенсивне, таке коротке і таке реальне, що все фальшиве зникає (...) найважче для мене — дозволити їм покинути мої обійми. Я фізично не можу відпустити руки».