Вагон життя

Вони жили в Харкові, і незважаючи на конфлікт і напругу з 2014 року, вони намагалися жити мирним життям, особливо коли очікували свою першу дитину. "Звісно, ми хотіли розуміти політичну ситуацію, бути інформованими. Але, з іншого боку, я хотіла звичайного життя; я хотіла виховувати нашу дочку і жити нашим життям." Навіть екстрена валіза, яку мама Валерії приготувала ще 2014 року, стала частиною домашнього інтер’єру, не викликаючи жодних запитань.

У день російського вторгнення, вони не змогли втекти з Харкова, тож сховалися в підземці, в метрополітені.

Її обличчя світлішає, і вона вже не намагається стримувати сльози, які починають текти по її щокам з ластовинням. Валерія розповідає мені про найзначущі моменти свого життя тоді - 10 днів, проведених на площі два квадратних метри у вагоні метро, які вона розділила з Кірою, своєю 8-річною донькою, чоловіком і матір'ю. Вночі вони спали у тісноті проходу між двома сидіннями, на яких відпочивала Кіра і її бабуся. І були безмежно вдячні за те, що вони в безпеці. “Дивно, але тоді я відчувала щастя. Те, що, незважаючи на пекло зовні, ми були разом, у безпеці, робило мене щасливою." Вони пояснювали Кірі, на рівні її розуміння, чому вони не можуть йти додому, чому їм доводиться залишатися в підземці, і маленька дівчинка сприйняла це і пристосувалася.

"Ми намагалися створити певну нормальність там, в підземці, щоб полегшити своє існування. Ми стояли в черзі на отриманням запасів, читали, розмовляли з іншими людьми, і мій чоловік розподіляв допомогу через тунелі метро."

Вони стали отримувати трагічні вісті про ситуацію у своєму місті та сусідніх районах, чули вибухи і гуркіт танків. Проте ніхто не знав точно, що відбувається назовні. Тому вони вирішили залишити місто, йдучи по коліях метро до залізничного вокзалу, де після багатьох годин очікувань їм вдалося сісти на потяг до невідомого пункту призначення, яким виявилося місто Львів. Там Валерія обійняла свого чоловіка, який приєднався до лав захисників, тоді як вона, Кіра і її мати попрямували до Польщі.

Великі, яскраві очі знову наповнилися сльозами. "Ми провели три тижні замкнуті вдома після приїзду до Польщі. В стані шоку і стресу. Я намагалася зібрати себе, усвідомлюючи, що не зможу бути ресурсом для родини, якщо я розбита. Так що я дозволила Кірі дивитися мультфільми, поки я намагалася адаптуватися до нової реальності."

8 квітня 2022 року вони прибули в Клуж-Напока і вирішили залишитися тут. Вони орендували квартиру. "Я зрозуміла, що не можу дозволити собі блукати в безнадії. Я відновила свою роботу, і незважаючи на те, що я відчуваю всередині, зовні я сильна і піклуюся про свою родину. У мене немає іншого вибору, окрім того, як бути сильною."

Валерія взяла на себе роль голови сім’ї. Її чоловік був поранений на передовій, і після періоду госпіталізації йому дозволили приїхати до Клуж-Напоки, щоб провести час з сім'єю. Сором'язлива дівчина, яка увійшла до кімнати, зникла. Тепер я розмовляла з тією, яка, незважаючи на страх, вибирає бути сильною. Коли вона відчуває перевантаження, вона вибирає йти вперед. Вона розділила сімейні обов'язки, фокусується на цінності, яку може додати до кожного дня. Вона записала Кіру до місцевої школи і допомогла їй подолати роздратування, викликане мовним бар'єром - тепер її дочка має відмінні академічні результати, і це є джерелом енергії щоб продовжувати.

Також я посміхаюся, думаючи про маленький ковчег, який справляється з щоденними проблемами, з надією якнайшвидше пристати до спокійної пристані. Голос Валерії теплий і спокійний. Я не знаю, що в її серці. Але я знаю, що вона не відмовиться від вибору бути сильною, бути тією дружиною, матір'ю і дочкою, якої потребують її близькі.

Найзначущі моменти її життя... дні, проведені під землею, на площі два квадратних метри у вагоні метро, які вона ділила з дочкою, чоловіком і матір'ю. «Той факт, що, незважаючи на пекло назовні, ми були разом, у безпеці, зробив мене щасливою».