РОЗПОВІДЬ 6 - Пономарова Анастасія
«...коли я втік з дому, я поклав у сумку 20 із понад 200 книг мого сина. (...) Бути щасливим залежить не від обставин, а від рішень. Війна може забрати мою роботу, мій дім , моє майно, але це не може позбавити мене рішення прожити своє життя щасливо».
Анастасія любить книги. Вона обожнює дітей. Вона вірить у силу освіти. Незважаючи на те, що вона жила в Маріуполі, де відчувалися наслідки війни з 2014 року, вона наполягала на тому, що може змінити світ навколо себе. Тож вона присвятила себе дітям, ініціюючи кілька безкоштовних проєктів для них. Вчителька географії і біології, менеджерка проєктів та невтомна активістка, ілюстраторка дитячих книг і мати 14-річного хлопця, вона зіткнулася з жахливою реальністю - необхідністю відмовитися від усього, що складало її життя. Вона бачила, як її місто, дім, школа та навчальний центр були зруйновані, але вона висловлює подяку за те, що залишилася живою.
"Те, що вся Україна відчула після вторгнення, Маріуполь переживав ще з 2014 року. Я пам'ятаю своє перше зіткнення з війною, момент максимальної інтенсивності в січні 2015 року. У недільний ранок територія, де я жила, піддалася обстрілу з градів, і за 30 секунд 31 людина була позбавлена життя. Це було вперше, коли я бачила будинки, що палали всередині, трупи на вулиці, і я розуміла величезний масштаб страждань. Я думала, що ніколи не зможу більше ходити по тих вулицях, але мені довелося подолати це. Я добровільно долучилася та допомагала де завгодно, де було потрібно. У якийсь момент я зрозуміла, що більше не боюсь смерті. Для мене Маріуполь був не просто містом, де я жила; це було місто, яке я будувала для себе, своєї родини і інших .”
Вона розповідає мені, як у близькості від війни ви навчаєтеся будувати безпечний емоційний простір, інтимну зону для себе і своїх близьких, що дозволяє вам рухатися вперед. Таке мислення було великою допомогою під час вторгнення. Вранці 24 лютого 2022 року, коли їх будиночок затрясло від вибухів, вони зрозуміли, що це нова фаза порівняно з 2014 роком. "Ми виховували нашого сина в цій реальності. З самого малку я читала йому книги про війну, включаючи посібники з виживання на мінних полях. Ми обговорювали можливі сценарії. Однак того ранку, коли я увійшла в його кімнату, мені довелося сказати йому, що саме той найпесимістичніший сценарій, про який ми говорили, розгортається. Ми втекли до моєї сестри і ховалися з дітьми в підвалі її будинку, поки чоловіки охороняли вхід у сховище, аби його не засипало. Нас вже зібралося досить велика група родичів, коли вирішили спробувати врятувати своїх домашніх улюбленців, тому ми повернулися додому, щоб забрати собаку і кота. Навколо нас було справжнє пекло, і незважаючи на наші пошуки, ми не могли знайти кота. Він втік, переляканий звуками вибухів. Ми забрали його через 6 місяців. Тепер, оглядаючись назад, я можу сміятися..." Все приміщення, здається, розквітає, коли Анастасія ділиться тим, що ця історія має щасливий кінець - кіт вижив сам, під час окупації, 6 місяців, поки його не знайшли, і тепер він живе з ними. Дивовижно, як невеликі події, здавалося б, непомітні порівняно з величезним масштабом трагедій війни, можуть приносити стільки радості та надії. Вони, фактично, як якорі, за які тримаються відчайдушні люди, щоб рухатися вперед. Анастасія сміється красиво, радісно смакуючи моменти, коли все навколо здається красивим і щасливим. Потім вона продовжує свою історію, починаючи описувати складне становище навколо них, але вирішує зупинитися на ще одній історії, яка зараз неймовірно її забавляє.
"Вранці 24 лютого 2022 року, о 9 годині, мені було заплановано складати екзамен на отримання посвідчення водія. Навколо нас все горіло, повне руїн, і чоловік сказав мені, що, враховуючи ці екстремальні умови, було б варто складати екзамен, оскільки мені впевнено видадуть спеціальне посвідчення. Він чоловік з почуттям гумору, але я все одно зателефонувала інструктору, щоб запитати, чи повинна я прийти на екзамен. Інструктор сказав, що йому потрібно перевірити. Ось так в Україні!" Анастасія щиро сміється. Інна, наша невтомна перекладачка, теж сміється. І я насолоджуюся їхньою радістю. Ці дві жінки, яких в ці миті не може торкнутися війна, тому що вони обрали розфарбувати ці миті радістю. "Гумор врятував мене в багатьох ситуаціях, коли я сиділа в підвалі", розповідає мені Анастасія, намагаючись пояснити. "Плач тебе не врятує, але сміх може", - продовжує вона.
Вони дізналися, що Мелітополь, місто неподалік, було повністю окуповане росіянами, і зрозуміли, що все відбувається дуже швидко, причому Маріуполь був в епіцентрі подій. Як активна учасниця проукраїнської організації в Маріуполі, вона зрозуміла, що її ім'я вже знаходиться в російських чорних списках, і вся родина перебуває в небезпеці через це. З метою їхньої безпеки вони вирішили виїхати. На трасі вже відбувалися бої, і цивільні конвої могли виїжджати лише під час періодів затишшя. 25 лютого їм вдалося дістатися до Дніпра після годин жаху.
Анастасія посміхається і говорить мені, що тепер вона просто блукаюча безхатченко. "Із всіх речей, які я могла взяти, коли ми втікали з дому, я взяла у сумку 20 з понад 200 книг мого сина. І найпростіші речі, бо я уявляла, що ми будемо жити тільки в окопах. Коли ми виїжджали, я відчувала вину перед добровольцями, які залишалися в місті. Але я знала і знаю, що моя перша місія - це врятувати свого сина. Для підлітків це найважче. Всі зміни всередині них вже важкі, і якщо додати війну, можна уявити, що відбувається. Особливо тому, що вони не знають, як висловлювати свої емоції, те, що вони відчувають..."
Зараз вона живе в Дрогобичі і інтенсивно працює над програмами, які вона ініціювала. "Місто Щасливих Людей" - одна з них, створена для надання психологічної консультації дітям, які пережили війну. Вона також створила систему терапевтичних історій для дітей, роздрукованих на листівках, які розповсюджуються по всій Україні, приносячи надію, підтримку та радість.
"Зараз я співпрацюю з ЮНІСЕФ для відкриття п'яти освітніх центрів для дітей на сході України, поблизу лінії фронту. Діти там не бачили очної освіти майже два роки, і це перша спроба дати їм живе спілкування і освіту. Вони будуть працювати в підземних укриттях адже повітряні тривого там майже не закінчуються. І я відповідаю за освітній зміст програм в цих центрах."
Активна, залучена, відповідальна. Талановита і чутлива. Сильна і смілива. Я намагаюся описати невтомну Анастасію. Тепер вона опинилася в новій реальності, наче всього, що вона пережила до цього, не було достатньо. "Мій чоловік отримав повістку про мобілізацію місяць тому, і зараз він проходить військову підготовку. Я цього чекала адже він на військовому обліку з перших днів, але сподівалась, що нас це торкнеться, бо в нього особливий стан здоров'я. Проте найважче Артему, нашому сину. Шість місяців тому батька його друга вбили на фронті. Він був дуже близьким другом. Це болісно і травматично..." Тепер вона говорить пошепки, і я розумію, наскільки крихкий її баланс, як багато зусиль вона витрачає, щоб підтримувати піднесений настрій. "Бути щасливим залежить не від обставин, а від наших рішень. Ти вирішуєш, чи ти щасливий, чи ні", - продовжує вона. "Війна може забрати мою роботу, дім, майно, але вона не може позбавити мене рішення прожити своє життя щасливо. Ми повинні навчитися жити в бурі, бо, бурі - це частина життя, а життя не можна поставити на паузу воно триває в будь-яких умовах."
Анастасія зупиняється і довго дивиться в нікуди. Я не можу сказати, чи це погляд, спрямований у минуле чи майбутнє, але я відчуваю, як вона збирає спогади з кожної проведеної разом хвилини.
«...коли я втікала з дому, я спакувала 20 із понад 200 книжок мого сина в сумку. (...) Бути щасливим залежить не від обставин, а від наших рішень. Війна може забрати мою роботу, мій будинок, моє майно, але вона не може позбавити мене рішення прожити своє життя щасливо.»