Тепло в душі і в окопах

Відчуваю, що навіть зараз всі ці спогади для неї болісні. Вона невпевнено посміхається, і я намагаюся допомогти їй розслабитися. Прошу її розповісти лише про ситуації комфортні для неї. Її очі говорять так багато, і я не можу визначити, чи посміхнеться вона, чи заплаче в наступний момент.

Вона розповідає мені, що звернулася за терапевтичною допомогою, і це врятувало її і зміцнило емоційні ресурси. Вона зібралася з силами, щоб допомагати тим, хто оточував її, навіть якщо вона не могла проводити свою роботу традиційним чином через те, що люди ховалися в підвалах. "Навіть якщо я не могла повноцінно працювати, через необхідність ховатися від обстрілів, я відправляла текстові та голосові повідомлення, розмовляла по телефону, намагаючись підтримати та дати поради про психологічну самодопомогу".

Через 2-3 тижні їм вдалося переправити родичів чоловіка туди, де наразі були вони, в безпечнішу область. Але це призвело до нових викликів: 10 людей тепер жили в 3 кімнатах. "Ось коли справжні виклики почалися! Ми розподілилися за родинними зв'язками, тому в одній кімнаті була я, мій чоловік і наші двоє підлітків, кожен з них від різних шлюбів, моя дочка і син чоловіка від попереднього шлюбу. Не знаю, як пояснити, але ця ситуація виявилася для нас дуже складною." Олена зупиняється і зітхає, наче соромиться того, що розповідає. Коли вона продовжує розповідь, її голос тремтить, і вона починає плакати. Я заклякла і не знаю, як реагувати - я боюся перевантажити її проявами співчуття. Я розумію той стрес, коли різні люди опиняються разом, живуть в тісноті, пригнічують один одного, випробовують терпіння, руйнують свої стосунки на тлі страхів і невизначеностей, спричинених війною. Мовчання повисло над нами у маленькій кімнаті, і я запитую її про дітей, щоб трішки відволікти. Вона каже, що її дочка зараз приїхала з нею до Клужу, а син чоловіка тепер вчиться за кордоном.

Олена, яка лише здається вразливою, виявляється сміливою, оскільки відкрито розповідає про свої страхи та безсилля. "У мене накопичилося почуття ненависті, яке знищувало мене зсередини, тож я думала, чи вступати в армію і вбивати ворогів, чи обрати інший шлях. І, оскільки у мене є дитина, я обрала другий варіант. Так що я вирішила перетворити всю ту ненависть у любов. Я трансформувала ненависть до ворогів на любов до наших захисників."

Разом із родиною вони почали виготовляти спеціальні свічки, які використовуються в окопах. Я її щиро привітала з цим, мої підбадьорювання та компліменти освітлювали її внутрішню красу. "Після того, як у мене виникла ідея робити свічки, я мобілізувалася і змогла надихнути інших у цьому напрямку. Ми зробили понад 2 500 свічок. Ще однією важливою річчю було те, що я навчилася просити про допомогу. Багато людей долучились і допомагали з цим." Вона видається неймовірно щасливою, коли розповідає мені про солдатів, які гріли руки біля свічок, які вони виготовили. Вона отримувала вдячність та фотографії від них, і це безсумнівно ставало ліками для її втомленої душі.

Олена розповідає мені про своє улюблене місто, про вулиці, такі, яких вона більше ніде не знайде. І вона зрозуміла, що сьогодення в Харкові не таке, як минуле та її спогади...

Наша зустріч добігає кінця. Я кажу їй, що вона смілива, і по-справжньому сподіваюся, що вона це розуміє та приймає. Я запитую її, яким було її найкраще враження, яке вона пережила протягом цього часу. "Досвід роботи разом із іншими, адже раніше я працювала тільки самостійно”.

Коли я обіймаю її вкінці нашої зустрічі, мені здається, що я провела разом із Оленою кілька років. Років, під час яких я спостерігала за її внутрішньою трансформацією та розвитком від вразливої і наляканої жінки до рішучої пані, готової вчитися і рухатися вперед. З піднятою головою, уважною та чутливою до потреб оточуючих.

«Тож я вирішила всю ненависть перетворити на любов. Ненависть до ворогів я замінила на любов до наших захисників».